Відгомін школи стоїть у її душі
Цьогоріч Оксана Заєць вийшла на заслужений відпочинок. Освіті вона віддала 62 роки свого життя. І хоча вже 2 місяці звикає до нового стилю буття, відгомін школи стоїть у її душі. В Оксани Іванівни складений новий, але ж таки щоденний розклад. Тиждень і день розписаний і розпланований.
- Душею я у рідній школі, - зізнається освітянська довгожителька. - Відчуваю початок і кінець кожного уроку. Навіть коли тривога - подумки опускаюся з дітьми в укриття. Школою живу й сьогодні.
Наша героїня народилася в мальовничому Звенигородському краї Черкаської (а у 1944-му ще Київської) області. Була другою дитиною в дружній сім'ї Івана Миколайовича та Ганни Семенівни. Батьки дуже раділи народженню доньки, бо первістком був син.
Оксанка навчалася на відмінно, встигала й уроки виконати, й по господарству допомогти. Вони з братом мали свої обов'язки: він доглядав свиней, корову, а сестричка - порала курей і гусей. Змалку могла й корову видоїти, й вечерю приготувати.
Сім класів закінчила у школі рідного села Попівка, отримала похвальний лист. А середню освіту здобула у сусідньому Вільховці, куди доводилося долати щодня по 14 кілометрів. І добре, якщо погода була погожою, - тоді можна їхати велосипедом. Старший брат на своєму, а Оксанка - на своєму. Попри те, що батьки не мали особливих статків, їхні діти не були зобиджені, мали все, що й інші. А коли дощило, то тільки пішки. Однак разом з атестатом отримала й золоту медаль.
- Скільки себе пам'ятаю - хотіла бути вчителем, - розповідає. - Педагоги і медики були в пошані. Це було престижно. Хоча у нашій родині учителів не було. Я перша.
У школі очолювала раду піонерської дружини, згодом комсомольську організацію. Була активісткою гуртка художньої самодіяльності. Директорка пророкувала:
- Будеш керівником. Це тобі дуже пасує.
Педагогічну освіту здобула у Корсунь-Шевченківському педучилищі. Маючи золоту медаль не вступала до інституту, бо після школи (відповідно до тодішніх законів) треба було 2 роки відпрацювати у сільському господарстві. Оксані в залік пішли колгоспні роботи під час літніх канікул. У садку господарства збирала яблука, груші. А під осінь вантажила силос на машину.
Їхній курс був еспериментальним: навчальний курс через брак вчителів тривав усього 9 місяців. Заняття тривали дуже довго, по 5-6 пар щодня. Трудову діяльність розпочала у 1962 році далеко від рідного дому, аж у Луганській області, куди приїхала відповідно до державного направлення. Там святкувала своє 18-річчя.
- Мене вразили привітні і доброзичливі мешканці Свердловська, - пригадує. - Школа №4 була з російською мовою навчання. Але українську викладали і діти вчили її охоче.
Оксана Іванівна розповідає про устрій життя шахтарського краю. Як тільки протяжно лунав заводський гудок - сигнал про нещастя, усі кидали будь-яку роботу і поспішали на допомогу. Були дуже дружні і згуртовані. Але, дякуючи богу, обвалів породи і загибелі людей їй не довелося переживати.
Після 3-х років роботи на Луганщині змушена була повернутися на Черкащину. На ту пору вона, 21-річна, вже втратила маму. Ненька відійшла раптово і неочікувано. Батько потребував підтрим- ки.
До неї кілька років поспіль приїздили в гості колеги з Донбасу. А її учні до сих пір телефонують та шлють СМС-повідомлення зі словами подяки.
Саме на рідній Черкащині зустріла свою долю - знаного лікаря Павла Зайця. Разом з чоловіком мешкали в Черкасах, де закінчила педагогічний інститут. Потім переїхали у село Піщане на Золотоніщині, куди чоловіка направили працювати головним лікарем.
У Піщаному Оксана Заєць очолила колектив щойно збудованого дошкільного закладу "Пролісок". Наслідуючи завідуючу, усі вихователі працювали з особливим завзяттям. Усі мали вищу освіту і були фахівцями своєї справи. Вона змогла так організувати роботу, що мала честь презентувати досвід на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства у Москві, за що отримала срібну медаль.
Разом з чоловіком виховали двох прекрасних синів Андрія та Олега, які є гордістю батьків. Ними пишається уся родина.
1976 рік відкрив у біографії сторінку, навіки пов'язану із школою №2. Працювала учителем початкових класів, заступником директора, директором, соціальним педагогом.
У 1979 році призначена організатором позакласної роботи. На початку 80-х років у закладах освіти не було таких посад як заступник директора з виховної роботи, психолог, соціальний педагог. Тож усі ці обов'язки лягали на плечі організатора. Старалася все встигати: організувати тематичні вечори, пізнавальні екскурсії на замовлення учнів - на Кавказ, до Білорусі, у Прибалтику. А ще були табори праці і відпочинку у селах Золотоніщини. Організовані Оксаною Заєць вони по праву вважалися чи не найкращими. Учні завзято працювали у господарствах Зорівки, Гладківщини, Бубнівської Слобідки тощо.
Педагогічний колектив школи №2 очолювала протягом 10 років. Важко було в роки перебудови.
- Пішла за підмогою до директора потужного маслокомбінату (не хоче навіть прізвище згадувати). А він каже: "Забудь це слово "шефство"! Які шефи? Які спонсори?" - спогади свіжі крізь роки. - Допоміг Володимир Дятченко - директор машинобудівного заводу. Дав для школи фарби, вапно, дошки, цемент. Такі були перипетії.
Її педагогічне кредо: кожна дитина - особистість. Це перше правило, якому вона навчала своїх молодих колег.
- Чия б дитина перед вами не стояла: директора чи слюсаря, керівника чи робочого - пам'ятайте: вона - особистість!
З повагою відгукується про свою послідовницю Олену Вертипорох, яка успішно примножує традиції спеціалізованої школи №2 інформаційних технологій. "Нашим діловим стосункам і взаєморозумінню заздрив досвідчений та знаний директор ДП "Златодар" Володимир Лук'янець".
Оксана Іванівна - учитель I категорії, має звання "Учитель-методист", "Відмінник освіти". Має грамоти Міністерства освіти України, грамоти і подяки - обласного управління освіти, обласної і міської рад, Золотоніського відділу освіти. Має медаль "Ветеран праці".
Та найвищою нагородою вважає велику повагу і вдячність від колег, учнів та їхніх батьків. Вона з великим задоволенням показує відеовітання від учителів СШІТ №2. І тішиться, зачувши "Доброго ранку, Оксано Іванівно!" від маленьких школяриків у мікрорайоні. "Я ж уже не працюю, а вони пам'ятають…"
Мені було дуже комфортно працювати у школі №2, де поруч однодумці і фанати освітньої галузі. Дуже люблю дітей. Обожнюю школу. Цим живу й сьогодні.
10 вересня Оксана Заєць зустріла своє 80-річчя. Вона ступила у свій дев'ятий десяток, достойно зустрівши чергову осінь.
Хоч доля не скупилася на випробування, та Оксана Іванівна крокує з високо піднятою головою, черпаючи позитив і підзарядку зі своїх багатих спогадів, від спілкування з однокласниками, одногрупниками, колегами, сусідами, численними друзями, сотнями вдячних учнів і улюбленою родиною.
Її очі випромінюють міріади сонячних зайчиків, коли мова заходить про єдиного (поки що) правнучка Сашика. Цим вона живе, цим наснажується. І цей рецепт радить взяти на озброєння кожному.
(фото із сімейного архіву Оксани Заєць).
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
Читайте також:З турботою про дітей: Золотоніська громада придбала шкільний автобус